Кожен дім повен історій. Журналістам треба лише зуміти їх почути — і якісно описати

Редактор і ментор «Туристичних пазлів» Південного регіону Антон Семиженко — про те, як шукати круті теми і сюжети навіть у невеликому місті

Антон працював у ділових, репортажних та розслідувальних медіа, на радіо, в друкованих тижневиках. Любить робити як репортажі, так і інтерв’ю, як аналітичні огляди, так і новини. Ріс у Криму, в Одесі й на Херсонщині — тож звик, що море завжди десь близько.

“Це ж усього лиш село на кілька тисяч людей. Доби має вистачити”, — планував я собі, їдучи кам’янистою дорогою в румунських Карпатах до місцевого українського села Русь-Поляни. Так, має бути екзотично. Так, довкола красива природа. Але ж де мало людей, там коротка історія — хіба ні? Моя задача — просто описати село. Я домовився з місцевими про нічліг на одну ніч.

І потім ще тричі продовжував цей термін. У перший день я лиш почав занурюватись у дивну місцеву говірку — й хотілось чути її ще і ще. На другий день довелось потрапити в місцеві дитсадок та школу, на третій — познайомитись із бібліотекарем, який у частині читальної зали облаштував цікавезний сільський музей, а під вечір четвертого дня пощастило побувати вдома в подружньої пари, яка вже три десятки років документує усе, що відбувається в Русь-Полянах, на фото- й кінокамери.

Назад мусив їхати, бо вже закінчувались час і гроші. Але не інтерес: я так і не побував у кількох кутах села — зокрема, в тому далекому, куди досі не провели електрику. Так і не поговорив із сім’єю, яка цілими днями розпилювала на дрова величезні колоди. Так і не познайомився з цікавою сім’єю вчителів. Хоча навіть якби зробив — відкрилися б нові теми, нові повороти й цікаві історії.

Так, часто може здаватись, що найцікавіше описувати життя великих міст. Що саме у Києві, Одесі, Будапешті чи Кракові зібрані найцікавіше, найоригінальніші явища, найяскравіші люди. Але насправді це легкий шлях, схожий на вибір фастфуду на вечерю. Так, буде стравно й не потребуватиме значних зусиль. Але смакуватиме точно як у всіх інших. Матеріал вийде десь таким же, як і в інших журналістів, які взялися за цю тему.

А якщо трохи сповільнитись, зануритись углиб, наблизитись до людей — то навіть у найменшому поселенні можна відшукати історії-перлини

Схожі на вишукану місцеву кухню: довгу й часом непросту в приготуванні — і незабутню. Можна знайти рок-гурт у небагатому на асфальтові дороги слобожанському селі Кам’яне. Чи священника-фотографа в буковинському селі Стара Красношора, де вже кілька століть живуть гуралі — польські горяни. Чи єдину таксистку в маленькому райцентрі Ямпіль на Вінниччині, яка вивчилась на водійку вантажівки, тоді через нещасливе кохання переїхала через усю країну в Херсон, тоді стала морячкою — і, зрештою, повернулась додому. І це я ще неглибоко копнув.

Так, у маленьких поселеннях можуть бути однакові, рутинні й малоцікаві проблеми чи події. Але ніде не бракує яскравих людей та несподіваних доль. Треба їх тільки розговорити. “Наша країна ще зовсім не описана, — казав один мій редактор. — Живемо, самі не знаючи, де. Тут стільки тем — кількох життів не вистачить, щоб описати”.

Цього часто ніби не помічають журналісти з цих невеликих міст чи поселень. Запевняють: у нас нічого не відбувається й написати можна хіба що про коляду раз на рік. Чи про якусь місцеву знаменитість, про яку вже десяток разів писали. Та й усе.

Це видається наслідком радянського підходу, який ще часто можна зустріти в “районках”. Часто на їхніх шпальтах — лише формальні звіти й духопідйомні агітки. Те, що не вписується в цю канву — лишається за кадром. Але саме там якраз найбільше життя.

У кожному поселенні — навіть на три хати — є люди, які створюють його настрій

Хтось влучно жартує, хтось смачно лається, хтось уже 20 років продає “саме ті” смачнезні пиріжки біля вокзалу. Кожен і кожна — крім, хіба що, маленьких дітей — пережили досвід, який вартий того, щоб дізнатись його й описати. Всі можуть поділитись думками, ідеями, спостереженнями. Журналістам лишилось тільки зуміти це почути — і якісно описати.

Це ми й намагались робити в “Туристичних пазлах” — зокрема, з маріупольською та болградською редакціями. Виявилось, що як у чималому провінційному місті, так і у віддаленому районі не бракує тем та цікавих сюжетів. Що навіть із малого села, будинку, площі можна привезти історію — цікаву, до того ж не лише місцевим. Що у двох цих міст — як і в переважної більшості українських міст і сіл — цікава історія. І вистачає захопливих співрозмовників.

Сподіваюсь, цей досвід був цікавим для місцевих журналістів. Я ж точно у виграші: і Приазов’я, й Бессарабія тепер несуть у собі для мене значно більше цікавого, ніж колись. Я вже знаю про кількох маріупольських диваків і закладів, у яких можна поїсти місцеві страви. Знаю про громадські ініціативи Болградщини й звичаї місцевих албанців. І ще десятки захоплюючих деталей, дізнавшись про які через тексти, захотілось і побачити їх на власні очі, пережити особисто.

Так і сталося: Маріуполь уперше в житті трапився зі мною в жовтні. Бессарабію відклав на весну — вже передчуваючи, наскільки цікаво мені там буде

Що ще почитати:

Незвідані туристичні точки, гастромандри та непересічні особистості: якими були «Туристичні пазли»